Шагаю по Пути


Previous Entry Share Next Entry

Телесики

by Максим Січеславець



1. Телесики та українці
Телесики знайомі з українцями дуже давно. Ще з тих часів, як стародавні українці прийшли до гір, населених телесиками, та запропонували їм дружбу та співробітництво. Від співробітництва телесики відмовились. Але от проти дружби вони нічого не мали.
- Дружба – це добре. Дружба – це краще, ніж самім у горах бути й не знати, що там за горами відбувається. Тим більш, ці українці, начебто приємні люди. Он чуба носять, як дід Ілько, та вуса, як наш Тимоха. Й мови наші начебто схожі. Один пращур. Будемо з ними дружити. А співпрацювати – зась! – Так розмірковували собі старійшини телесиків, обговорюючи пропозиції стародавніх українців. Так і повелося.
З того часу телесики почали вважати українців за братів. Братів, з якими добре посидіти, потеревенити, але в жодному випадку не треба мати спільних справ. Бо хто знає тих українців – якісь вони дивні. Чуба носять, як дід Ілько, в якого дві корови здохли, вуса мають, як у нашого Тимохи, котрий якось позичив у Івана молока й досі не віддав. Ну їх з їхніми справами!
Так живуть і понині українці та телесики. Разом до церкви ходять, але окремо колядують.
Ці народи живуть у паритеті один з іншим, намагаючись не втручатися у внутрішнє життя своїх братів. Як і домовлялись багато років тому.

5 фактів, що українці знають про телесиків:
1. Телесики живуть у горах
2. Телесики дуже близькі до природи, і тому вміють розмовляти із нею. А дехто, навіть, (бабка розповідала, вона сама із телесиків) вміє перетворюватись на тварину: лисицю, зайця чи що там ще водиться.
3. Телесики – поганці. Вони, хоч і ходять до церкви, але насправді вірять у своїх власних поганських богів, головний з яких – Перун, чи Велес. Здається, це не одне й теж саме.
4. Телесики ходять у вишиванках і грають на сурмах.
5. Президента телесиків звуть Івасик Телесик.

5 фактів, що телесики знають про українців
1. Українці живуть і в горах, і не в горах.
2. Українці далекі від природи, вони не вміють розмовляти з нею, не вміють перетворюватись на тварин: лисиць, зайців та інших, що у нас живуть. А дехто з українців (мені бабка розповідала, вона сама з українців) вміє залазити всередину залізних тварин і керувати ними, змушуючи тих йти туди, куди накаже українець.
3. Українці – начебто християни. Вони нібито ходять до церкви, але чомусь лише раз на рік. Таке враження, ніби вони весь інший час поклоняються іншим богам, головний із яких Перун, чи Велес. Це не одне й теж саме. Але хто цих українців знає.
4. Українці ходять у чому попало. А дещо, що вони вважають одягом, жоден телесик ніколи б на себе не надяг. Хіба що зовсім дурний. А їх музика... Ох, краще про неї, взагалі, не говорити. У свято лаятися не можна.
5. Наш Іван Телесик був колись Президентом України.

Як бачимо, українці знають про телесиків не більше, ніж телесики знають про українців.
І хоч для усього іншого світу це один народ, спілкування поміж українцями і телесиками рідко коли виходить за межи привітань при зустрічі. Хоча інколи буває, що дівчина з телесиків так, привітавшись, закохається у хлопця з українців, вийде за нього заміж і поїде назавжди за гори. А інколи навпаки. Але часом такі випадки забуваються. Люди не повертаються. А взаємопроникнення культур закінчується на тому, що в українській мови колись дуже давно з’явилося слово «телесик» та «телесуватися», а в мові телесиків колись давно з’явилося українське слово «козуля».

2. Іван Телесик

Постать Івана Телесика майорить яскравим полум'ям над сірістю телесиківської нації на тлі різнобарв'я історичного процесу.
Іван Телесик (справжнє прізвище – Норріс) – єдиний представник цього маленького народу, що активно втрутився в Історію, став її чинником і змусив світ дізнатися про існування телесиків як нації.
Івасик (під таким іменем він назавжди залишився у пам'яті свого народу) став для своєї маленької Вітчизни наріжним каменем її існування, об'єднуючим фактором, справжньою національною ідеєю. Його ім'я – це перше, що дітям кажуть у школі та останнє, що вимовляли герої-телесики (були й такі), які йшли в бій за свободу своєї чи чужої Батьківщини.
Під час недовгого функціонування чинного уряду Народної Республіки Телесиків у бурхливі часи Першої Світової суворе, але справедливе обличчя національного героя дивилось на кожного телесика з паперових грошей-івасиків.
У кожній телесиківській хаті є два парадних кутка – червоний, де висить зображення Бога та Богородиці, та чорний, звідки на своїх «підлеглих» дивиться Івасик.
Тобто тепер ви хоча б приблизно уявляєте, яке значення має Іван Телесик у житті своїх співгромадян.
Подейкують, що він і понині живе самотньо та самодостатньо десь на верхівці найбільшої гори у цьому краї та з року в рік щоденно споглядає за своїм маленьким народцем.

***

Життя Івасика від самого народження овіяно легендами. А про смерть його взагалі нічого не відомо. Але наша розповідь про телесиків була би не повною, якби ми не розказали про найяскравішого представника цього етносу.
Під час цього дослідження ми користувалися лише перевіреними джерелами інформації, переважно друкованими, та Інтернетом. Тому дослідження претендує на високе звання документального.

***

Згадки про народження Івана Телесика ми знаходимо вже у творах Плінія Старшого, мемуарах Наполеона та піснях Володимира Івасюка. Ці поважні люди, яким ми просто не можемо не довіряти, в один голос (а це важливо!) згадують про рік жахливих катастроф, частих, як ніколи, знамень, собачого сказу та терористичних актів. Саме в цей рік, скоріш за все, і з’явився на світ Раб Божий Іван. На користь цієї версії говорить те, що немає жодних документів, які би заперечували її.
На деяких антителесиківських Інтернет-порталах анонімні злостивці пишуть, нібито насправді Івасик народився на три роки раніше, а розбіжність із офіційною версією зумовлена невірними підрахунками перших дослідників життя нашого достойника. Але все це – огидні провокації ворогів народу телесиків, які ми не можемо сприймати всерйоз, інакше доведеться переглянути усі аспекти житія Івасика. Тому…
Іван Телесик народився у рік жахливих катастроф, частих, як ніколи, знамень, собачого сказу та терористичних актів. Крапка!
Тим більш – в архіві згорілої кілька років тому районної бібліотеки зберігалася газетна стаття. Для повного поглиблення читача у вир історії ми наводимо її текст.
«У пологовому будинку
За останню добу у пологових будинках телесиківської районної ради народилося 10 немовлят, із яких 6 хлопчиків, та 4 дівчинки. На втіху батькам усі діти з’явилися на світ здоровими та дужими. Особливо виокремився на фоні своїх маленьких односельчан хлопчик Іван, вага якого при народженні сягнула 6 кг 250 г.»
Ця невеличка замітка – беззаперечний друкований документальний факт, яким нехай подавляться вже згадувані анонімні злостивці. Що? З’їли?!

***

Дитинство Івасика пройшло у забутому цивілізацією гірському краї Верхнього Тибету, де, проживши 10 років у домі бабусі з материнської сторони, хлопець навчився медитації, стриманості та чернецькій скромності. Там він знайшов свого найліпшого товариша на все подальше життя – нинішнього Далай Ламу, тоді ще нікому не відомого хлопця на ім’я Лхамо. Безтурботні хлопці тоді ще не знали, що для них обох Судьба підготувала особливі долі. Обидва стали видатними діячами. Можливо, це один з одним знайомство так уплинуло на підліткову свідомість. А, може, так вплинув на дітей загадковий учитель, який у той самий час, за переказами, прийшов у Тибет із далекої країни Алестін, де він до того працював столяром, поки не відчув у собі щось Велике, Боже. Після цього він вирушив шукати Істину, задля чого і опинився в Тибеті. Документи розкривають нам подальшу долю цього Вчителя, і, повірте, вона не з таких, яким заздрять.
У Тибеті Івасик навчився головному правилу, яким керувався усе життя. 2+2=4, а все інше – теревені йолопів. Це мудрий вислів, який традиція приписує ламі Такцеру Рінпочхе, зараз є девізом народу телесиків, хоча не всі з них розуміють деякі його частини.

***

Ішли роки, й Івасик із маленького синьоокого кудрявого хлопчика, яким він вперше ступив на святу землю Тибету, став освіченим кремезним парубком. Настав час покидати землю лам та люблячої бабусі. Й от у день повноліття він отримав нунчакі з рук сенсея, що символізувало перехід у лави чоловіків-воїнів та відсутність залізообробної промисловості в Тибеті. Після цього Івасик востаннє зустрівся з вірним другом – Лхамо, міцно потиснув йому руку й пішов. Більше вони ніколи не бачились. Щоправда, через півтора десятка років вони мимохідь зіткнулись обличчя до обличчя в метро міста Парижа, але не впізнали один одного. А Івасик навіть послав подалі свого колишнього товариша, коли той ненавмисно у товчії наступив Телесику на ногу.

***

Достовірно невідомо, чим Іван займався в наступні після полишення Тибету кілька років. Точну картину його мандрів світом не можуть відтворити вже кілька поколінь біографів цієї видатної людини. Але за деякими розрізненими залишками таємничих першоджерел можна знайти сліди перебування нашого героя при дворі цариці Клеопатри. Легенди кажуть, що Івасик був єдиним чоловіком, який вижив після інтимної ночі з цією царською особою. Навіть після двох ночей і одного ранку.
Також нещодавно в архівах Ватикану були знайдені документи, що підтверджують давні припущення багатьох дослідників, нібито це з Івасика Мікеланджело малював Адама для своєї фрески «Створення людини». Виявляється, таки він.
До речі, Йуду на «Таємній вечері» Леонардо також малював з Телесика, але не з Івана, а з його молодшого брата – Павла.
Інші джерела кажуть здивованим, але гордим дослідникам, що Івасик за кілька бурхливих років встиг побути одним із провідних членів штабу Жанни Д’Арк, співавтором Декларації Незалежності США, духовним вчителем уже загиблої секти феміністок, що поклонялися Великому Сонечку, та здійснили колективне самогубство прямо у Ватикані, коли дізналися, що на Сонці зникли всі плями.
Це майже перевірені дані.
За апокрифами ж Іван, окрім усього вищезгаданого, увійшов в історію як перший повітроплавець, винахідних кінематографу та паровозу й перший космонавт, який за два десятиліття до Нейла Армстронга у своєму космічному апараті сів на Луну, але не наважився війти на її поверхню, бо забув на Землі жувальну гумку й боявся не встановити контакт із місцевим населенням через запах перегару, яким тхнуло з рота.

***

У тридцятитрьохрічному віці Івасик повернувся у рідні гори вже визнаним національним героєм, котрим пишалися всі без виключення телесики.
Він провідав могилки батьків, проплакав, як це заведено у телесиків, над ними три дні й вирішив залишитися на кілька днів у рідному краї, щоб трохи перепочити та подихати рідним повітрям. Телесики не могли повірити цій щасливій новині й виділили для земляка найбагатший будинок серед усіх, що пустували після того, як телесики порубали всіх панів та їхніх припанків.

***

Через три роки, після того, як Івасик встиг трохи побути заступником губернатора області та не пройшов за списками однієї з партій до Верховної Ради, телесики м’яко натякнули хоч і з недавніх пір гладкому, але ж герою, що пора би й дотримуватися обіцянок і знову залишити гори у пошуках пригод і слави. Опинившись на попелищі, Телесику нічого не залишалось, як швидко покинути полонини й узагалі Україну.
Національний герой дванадцяти існуючих та неіснуючих країн виявився непотрібним олігархічним колам та органам правопорядку Батьківщини й відбув у примусову еміграцію, прихопивши з собою добра на кілька мільйонів золотих монет. Не залишати ж його місцевим бандитам!
Кажуть, саме ці гроші стали основою скарбу, який через багато років знайшов Граф де Монтекристо, що перед тим познайомився у в’язниці з помираючим Телесиком. Але все це – легенди.
Документи ж і спогади очевидців, що залишили багаті мемуари, малюють нам справжню картину останніх днів Івасика.

***

Полишивши Край Телесиків, Іван Іванович довго мандрував світом. За цей час він тричі врятував світ, вбив п’ятьох драконів, двоє з яких навіть виявилися справжніми. Він викликав на дуель графа Дракулу, але той відмовився, пояснюючи своє рішення моральними переконаннями.
Щодо смерті Івасика є три версії, кожна з яких заперечує іншу. Але ж у цьому і є парадокс славетного сина народу телесиків. Івасик – це мрія кожного телесика про те, яким повинне бути справжнє життя. Мрія, яка живе десь глибоко у середині кожного з них, і якій не дає вийти на поверхню та заволодіти людиною національний характер цього гірського народу.
Так от…
Перша версія смерті Івасика розповідає нам дуже сумну історію про велике кохання Телесика та принцеси князівства Монако. Не будемо довго переповідати вам ці нісенітниці, а скажемо коротко – Івана підступно вбили пострілом у п’яту найняті жорстоким князем асасіни. Княжна після смерті коханого кинулася з кручі у море. І морська стихія поглинула її молоде дівоче тіло. Князь же з’їхав з глузду й урешті-решт отримав премію Дарвіна, померши через несправну комп’ютерну мишку.
Друга версія більш прозаїчна, але також і більш вірогідна. Телесик, відчувши близький кінець, відправився в Індію й помер у колі друзів та учнів під тим самим фіговим деревом, під яким Готама осягнув Пробудження. Різниця у тому, що Сіддхаттха під цією рослиною пробудився, а Івасик заснув навіки. Звичайні та шарові блискавки унесли на небо душу Великого Телесика й кілька душ тих, хто опинився поруч із тілом свого гуру.
Третю версію ми вже озвучували на самому початку нашої розповіді про Івасика Телесика. Він й досі живий. От тільки переховується.

3. Як телесики винайшли колесо

Телесики завжди славилися своєю винахідливістю.
Буває, прийдуть якісь іноземні окупанти до телесиків, а телесики миттю у гори. Прийшли окупанти, подивились – а телесиків немає. І йдуть собі сумні. А телесики сидять у горах і регочуть з тупих окупантів. І тільки дим від палаючих будинків заважає їм реготати в усю горлянку.
Проходить час. І знову окупанти приходять до телесиків, сподіваючись, що хоч цього разу знайдуть їх. Але ні! Знову наші браві телесики швидко перебазовуються (а не тікають) у гори та дивляться звідти, що ж ті дурні окупанти будуть робити. Окупанти знов стиснуть плечима і йдуть, залишаючи після себе палаючі будинки та регочучих телесиків.
Минає ще якийсь час.
І знову, вже злі, окупанти приходять у гості до телесиків. Але цього разу чи то якось тихо вони приходили, чи то вартові всю ніч пиячили та із дівками в карти грали на роздягання, але телесики чомусь були вдома. Ще й вартові усі, немов навмисно, голі.
І тоді винахідливі телесики радісно відчиняли двері злим окупантам, годували їх хлібом та перцем (стародавній телесиківський обряд) і питалися: чого прийшли, окупантики любі наші?
Окупанти, що не сподівались на такий прийом, розгублювались й миттю добрішали. Але потім згадували, для чого вони сюди прийшли, та суворо питали у телесиків: а де ж це ви – телесики – були минулі два рази, коли ми до вас у гості приходили?
– Ооооо! Так то ви приходили? А ми то думали, хто ж це ходить туди-сюди нашими горами, села наші спалює. Знали б що то ви, любі наші, ми б спускалися з гір, зустрічали би вас хлібом та перцем.
– А що ви у горах робили? Ховалися від нас? – знову суворо питали у винахідливих телесиків окупанти.
– Та ні! Що ви! Ми ж там сонечок ловили! – відповідали телесики.
– Кого ловили?
– Сонечок!
І йшли окупанти від телесиків, розуміючи, що нічого з ними зробити не можна – божі люди.
До речі, про карти. Телесики дуже люблять грати у карти. Особливо не просто так, а, наприклад, на роздягання чи на гроші. Щоправда, грошей у них особливо немає. Та й що ті гроші, якщо там за горами нові гроші ледь не кожного дня. Ну, добре, не кожного дня, а кожного року. Ну, не року, а десятиліття. Все одне, телесики мислять ширшими за десятиліття категоріями. Гроші, як і влада у зовнішньому світі, телесиків не надто цікавлять. І тому гроші для них – скоріше кольорові папірці, а не щось таке, що має сакральне значення. На них грати можна, але їх у телесиків мало, і тому це не цікаво.
Карти – це найголовніший комунікативний засіб у світі телесиків. За картами старійшини телесиків приймають найважливіші рішення, на карти запрошують один іншого два телесики, що давно не бачились, нова колода карт – кращій подарунок як на день народження, так і на весілля, «на карти» – так каже хлопець дівчині, коли хоче запросити її ввечері додому, «в карти з подругами загралися» – так пояснює вранці дівчина батькам причину своєї відсутності вдома вночі, «на карти» – каже відвідувач, залишаючи чарівній шинкарівні трохи грошей.
Телесики дуже люблять грати у карти. І грають у них і вдень, і вночі.
Подейкують, що карти до телесиків приніс ніхто інший, як сам Сатана. Ще в стародавні часи Володар Темряви звернув свою увагу на маленький народ телесиків – єдиний народ, серед якого не було жодної людини, що продала б свою душу йому чи його посіпакам. І тоді Сатана вирішив додати до своєї колекції душ не одну чи дві телесиківські душі, а душі всього цього народу, щоб усім іншим народам неповадно було.
І тоді Сатана, прийнявши вигляд продавця старовини, прийшов у край телесиків.
Телесики радо прийняли гостя з-за гір, особливо той крам, який він привіз із собою.
Грошей у телесиків, як на те сподівався Сатана, не було. Але ж було багацько хоч телесиківських, гірських, проте душ. Саме це і потрібно було Володарю Темряви та маленького скарбу, що так сподобався телесикам.
Шляхом довгих негоціантських перемовин між телесиками та Сатаною, останньому вдалось умовити горян на хитрий обмін речей на душі. При чому, завдяки малозрозумілій схемі податків та відкатів, речі все рівно поверталися до гостя з Аду. Але ж телесики… що з них узяти – наївні діти, не відразу зрозуміли, у чому прокололись, а коли зрозуміли, було вже запізно, Сатана поїхав з краю телесиків далі. Запізно.
Запізно, але для всіх інших народів. Телесики ж не такі.
Коли Сатана покинув високогірні полонини, у Телесиків від нього залишилась лише колода незрозумілих малюнків з червоними та чорними значками. Дехто з телесиків, що були за горами, згадав назву цих малюнків – «карти» і навіть згадав, навіщо вони потрібні. П’ять хвилин вистачило винахідливим телесикам для того, аби розробити план повернення своїх душ і захоплення майна Сатани як компенсації за моральні збитки, завдані непроханим гостем.
Треба сказати, що Сатана сам був карточним гравцем – із тих, що поставить на кон останню сорочку чи то душу, аби мати змогу відіграти весь уже програний одяг та десятки загублених у запалі азартної гри душ. Тому коли він виїхав на черговий, один з багатьох, пригірок, побачив на ньому двох телесиків, що відчайдушно рубилися в карти, Сатана зупинився та почав пильно слідкувати за партією.
Телесики, змовившись, до останнього робили вигляд, що не помічають глядача. І лише тоді, коли Сатана вже майже стогнав від бажання долучитися до гри, вони з награним здивуванням окинули поглядом «незнайомця» та спитали, чи він, бува, не хоче стати третім, а то вдвох уже набридло, потрібна свіжа душа.
Від слова «душа» головний чорт ледь не підстрибнув.
– Так, так! Свіжа душа, свіжа душа! Я теж полюбляю свіжі душі! Давайте зіграємо, але ж просто так грати не цікаво. Давайте хоча б півкопійки за віст.
Авжеж, телесики згодились на пропозицію нового знайомого. За годину вони програли всю готівку, яку обачливо взяли з собою. Пополудні вони вийшли на нуль. Коли ж сутінки спустилися на гори, Сатана програв увесь свій скарб і всі душі, виторгувані ним вранці у довірливих телесиків.
Отямившись, Сатана все швидко зрозумів.
– Шахраї! – закричав він! – Нічого вам не віддам! Ви мене ошукали! Ви нечесно грали! – закінчив Сатана суворо, але із сльозами на очах.
– Не віддаси? – перепитали телесики.
– Ні! – відповів невдаха-гравець.
Сатана – це ж Сатана. Володар Темряви, Цар Аду, головний серед чортів та демонів. Але ж зараз він був один на двох дужих лісорубів-телесиків. Сила була на стороні добра. Крам та облігації на сотні телесиківських душ залишились у місцевих мешканців, а гість швидко-швидко покотився з гори вниз, навіки полишаючи цей світлий край.
– Диви, як котиться! – сказав один Телесик іншому.
– Ага, файно. Щось у цьому є, – відповів йому товариш, а через кілька годин, добре обдумавши, запропонував громадськості свій революційний винахід, який назвав «колесо».
Так цивілізація телесиків завдяки Сатані за один день зробила величезний технологічний прорив.
А Сатана не став мститися своїм кривдникам та напускати на них своє підземне військо. По-перше, хоч він і Сатана, але ж є у нього уявлення про честь. По-друге, ну, не хотів він розповідати підлеглим про те, як його обманули якісь там… телесики.

4. Телесики та Інтернет

Якщо вже мова пішла про технологічний поступ, то слід розповісти наступну історію.
Людські здобутки, хоч і в доволі опосередкованому вигляді та з великою затримкою, але ж доходили до телесиків. Так, не оминула їх світ, і велика комунікаційна революція. Але у телесиків вона, як і все інше, проходила не зовсім так, як у всьому іншому світі. Маленький народець сприймав дійсність, що приходила в їх маленький світ із світу великого, керуючись власною – телесиківською ментальністю. І, частіше за все, це телесиківське сприйняття зовнішніх явищ набувало досить дивних як для нас форм.
Так увесь світ поступово рік за роком звикав до наслідків інформаційної революції. Останнім часом наукова думка, а разом з нею і поступ засобів міжлюдських комунікацій просувався крізь людську лінь семимильним кроком. Але все це ніщо, в порівнянні із тим, як комунікативна революція ввірвалася в розміряний світ телесиків.
Справа в тому, що радіо, телебачення та Інтернет прийшли до телесиків одночасно, в один рік, місяць, день і, навіть, годину. Сталося це настільки несподівано, що телесики просто не встигли підготуватися. Та, навіть, якщо б їх і попередили, що такого-от числа о такій-от годині до телесиків прийдуть радіо, телебачення та Інтернет, це все одно б нічого не змінило. Ну що б могли зробити телесики, щоб протистояти цьому? Та, якщо б і було те, чим можна було зупинити невпинний поступ, то телесики б все одне і пальцем не поворухнули би: немає в них такої звички - ставати за заваді у поступу. Хіба що можна згадати, як багато (хто ж їх рахував) десятиліть тому телесики зламали руки місцевому самородку, який, змайструвавши з дерева крила, намагався злетіти в небо, акі сокіл. Нехай дуррю не мається - пояснили свої дії телесики самі собі. Й історія виправдала їх. Але телесики все рівно нічого не дізналися про Ціолковського, тому виправдання історією обійшло їх стороною. А майстер-самородок із зламаними руками пізніше став чемпіоном району з бігу. Щоправда, телесики і цього не оцінили. Виділятися - це проти їхнього менталітету. І тому загноблений «кулібін», спився. І тільки тоді телесики прийняли його в суспільство і, навіть, почали вітатися з ним при зустрічі. Але через раз.
Також не можна стверджувати, що, наприклад, телебачення було для них чимось дивним. Старі люди пам'ятали, що якось давно (хто ж їх рахує - ці десятиліття) до телесиків час від часу приїжджали якісь люди із українців і показували їм рухомі картинки під назвою «кіно». А на здивовані питання тубільців, гості пояснили їм, як могли, саму сутність кінематографу: одні мудаки пишуть всіляку хуйню, інші знімають її, а треті знімаються, а в цілому виходить ось таке мало схоже на дійсність лайно, яке великий Ленін назвав «вєлічайшим із іскуств», товариші! Що за фільми показували телесикам гості, ті вже не пам'ятали, але слова ці, що так просто та зрозуміло розкривали сутність кінематографу, телесики запам'ятали назавжди. Тому поява телебачення на просторах телесиківського світу не стала для них чимось наднадзвичайним. Хіба що усе побачене на телеекрані, будь то кінофільми чи випуски новин, телесики сприймали через призму почутих багато років тому слів: «одні мудаки пишуть всіляку хуйню, інші знімають її, а треті знімаються, а в цілому виходить ось таке мало схоже на дійсність лайно». Особливо телесикам подобалися теленовини, що сприймалися ними як безкінечний комедійний серіал. Хіба що актори були, на їх погляд, не дуже вдало підібрані. Хоча, все рівно, все було дуже кумедно та непересічне.
Не можна сказати, що і радіо було чимось небаченим, чи, вибачте, нечуваним серед телесиків. З давніх-давен телесики опанували науку передачі звуку на великі відстані. Причому, не одно-, а двосторонньої, випередивши науку Попова та Марконі на багато (хто ж їх рахував) років. Ви скажете: ну так Белл також вигадав засіб двосторонньої комунікації, куди ті телесики лізуть. Белл - геній, але на захист телесиків треба, відкинувши упередженість, сказати, що засіб аудіокмунікації на відстані, вигаданий телесиками, передбачав одночасне спілкування не двох-трьох, а необмеженої кількості людей. Ви спитаєте: як же телесики змогли таке вигадати та здійснити на практиці в горах та без наукової допомоги з зовнішнього світу? Дуже просто!
У якості засобів спілкування між собою на далеких відстанях вони використовували ... свист. І використовували доволі вдало. Ніяких тобі мобільних телефонів. Навіщо платити комусь гроші за зв'язок та самі апарати, якщо апарат, причому абсолютно безкоштовний, постійно з тобою із самого народження? Ти ж сам і є цим апаратом. І не потрібно ніяких радіо та телефонів – світ телесиків невеличкий, коли умілець свистить, то його чує кожен телесик. І кожен може відповісти. Тому свист у телесиків – це універсальний засіб масової комунікації, що охоплює сто відсотків населення краю телесиків. А ті, хто поза цим краєм, телесиків не вельми цікавлять.
Якщо б науковці почали вивчати мову свисту телесиків, то вони б із здивуванням на весь науковий світ дізналися б, що мова ця налічує 50 тисяч слів, не враховуючі ще імена та власні назви. Не в кожній вербальній мові така розвинута лексика. Але науковці все рівно ніколи не дізнаються про цей феномен. Сторонні люди сприймають пересвистування телесиків як етнічну самодіяльність. Хтось з туристів навіть записав цей свист на диктофон, семплював, і на довгий час музикальна композиція, що була створена із використанням свисту телесиків, стала гітом танцмайданчиків всього світу. І тільки телесики розуміли що до чого та посміхалися. Вони то знали, що цей турист записав сварку зятя із тещею. Знали, але мовчали, нащо їм потрібні ті науковці та інші потвори з-за гір. Історія навчила телесиків бути обережними.
А все це до чого?
До того, що поява радіо телесиків ніяк не здивувала. Навіть, вкотре переконали телесиків у власній повноцінності та недолугості всіх інших народів, наукової думки яких вистачило лише на те, щоб передавати на відстань звичайні слова у той час, коли телесики розробили такий складний, але досконалий засіб спілкування на відстані.
Але це – вже філософське осмислювання наслідків комунікаційної революції. Тому настав час трохи розповісти про неї саму.
Як вже було зазначено вище, радіо, телебачення та Інтернет з'явились в житті телесиків в один і той же день. У день, коли телесик на ім'я Мефодій, який і до цього слив дивакуватим через свою любов до зовнішнього світу, повернувся з-за гір із дивною круглою білою штуковиною, яку встановив на даху свого будинку. Громадськість довго розмірковувала, до чого все це та що з усім цим робити. Врешті-решт нічого не вигадавши, всі плюнули та списали все на проблеми з розумом у телесика Мефодія. На цьому й зупинились. І, зупинившись, так і не зрозуміли, що за бомба вповільненої дії з'явилась в їхньому розміреному житті разом із супутниковою антеною на даху Мефодієвого будинку.
Першою неладне відчула баба Неля, яка, проходячи повз подвір'я Мефодія, побачила через двометровий паркан у вікно, як власник будинку сидить перед якимсь дивним пристроєм, на якому зображена гола жінка. Здивуванню баби Нелі не було меж. Особливо воно посилилось тоді, коли те зображення голої жінки, здається, білявки із четвертим розміром грудей (принаймні, так переповідала побачене очевидець, заздрісно показуючи на собі), змінилося на зображення того, як молодий файний хлопець, певне, лісоруб, бо лісоруби всі такі кремезні, витворяє із цією білявкою таке, чого в баби Нелі не було вже років з сорок. Та й тоді все таке було не так, не туди, і тільки у ліжку... ну, іноді в лісі. Та й не с таким красенем. Пощастило то як цій білявій потаскусі! - Так розповідала баба Неля слухачам.
Чутки по дивний пристрій поширилися терра телесик швидше, ніж порно поширюється Інтернетом.
Лише за день до Мефодія у гості з різних причин прийшло кілька десятків чоловіків та жінок. І кожен хоча б одним оком старався подивитись, що ж там за білявка така, що лісорубів поважає. Але нічого такого їм побачити, навіть одним оком, не вдалося. При чому, всі, хто був у ті дні в гостях у Мефодія, розповідають про побачене по-різному. Точніше, славнозвісний чарівний пристрій усі описують однаково – дві білих коробки: одна повністю біла, в іншої з боку віконце. А от про те, що саме було у тому віконці, свідоцтва різних телесиків розходяться. Одні кажуть, що там був якийсь текст на білому фоні, інші опонують їм і стверджують, що текст не на білому, а на кольоровому фоні (при чому, кольори в різних свідченнях розрізняються), треті бачили якість рухомі малюнки, двоє щасливців бачили оголену жінку, але один каже, що то була не білявка, а темненька, а другий, що таки білявка, але не з одним лісорубом, а відразу з двома. Останньому факту ніхто з телесиків не повірив, а свідок отримав по морді, щоб не брехав. Ще ж одна група свідків Мефодія, взагалі, розповідала нісенітниці, нібито пристрій показував чорне без зірок нічне небо.
Ці свідчення змусили ще більше сколихнутися світ телесиків. Чутки про чарівну скриньку Мефодія дійшли навіть до лісорубів, що живуть високо у горах і роками не спускаються звідти. Лісоруби в повному складі завітали до полонини, щоб подивитись на свого удачливого колегу, а те й, якщо не брешуть, двох, які мали щастя дружити із білявкою. Серед жінок-телесиків білявок не було.
Лісоруби, навіть, не навістивши своїх чорнявих жінок, пішли відразу до Мефодія. Там їх зустріли всі інші телесики та чемно попросили стати у чергу.
За кілька хвилин до приходу гостей зверху Мефодій вийшов до людей, щоб спитати, що шановному паньству потрібно від нього. Невже, знов погром?
Паньство пояснило йому про причини свого візиту наскільки вистачало слів, уяви та жестів, які показували наочно те, що диктувала уява, та не могли описати слова.
Мефодій довго думав, що телесики мають на увазі, і, зрозумівши, запросив усіх бажаючих дізнатися що до чого до себе.
- А оскільки будинок невеличкий, то прошу заходити до мене партіями, скільки влізе. Інші ж – у чергу!
Той тиждень, який тривав сеанс ознайомлення телесиків із сучасною технікою був чи не найкращім часом в житті кожного члена тодішньої телесиківської громади. Нечуваний доті світ, нечувані можливості. Ось, чим марили телесики, що вже побували на лекції в Мефодія. Про це ж мріяли й ті, хто ще там не був, але вже чув розповіді про дивні речі під назвою «комп’ютер» та «Інтернет».
Останніми з будинку Мефодія вийшли лісоруби. Той із них, що вийшов останнім, зачинив за собою двері, і закрив їх на замок з вулиці. Інші ж у цей час стягували звідусюди дрова та солому...

Продовження http://sicheslavets.livejournal.com/95090.html

  • 1
grunstomper December 18th, 2007
"Код да Винчи" – мастерская провокация, выполненная со всеми требованиям, которые теория коммуникации предъявляет к провокации, а именно: намеренно усилены тезисы и утверждения – палка перегибается для того, чтобы вызвать реакцию.

Тут глянуть - http://www.ioannp.ru/publications/26565

sicheslavets December 18th, 2007
Забавно. Теория заговора насчет книги про теорию заговора.
А, вообще, ничего нового в процитированном тезисе не услышал :)

pechenitse_zloe December 18th, 2007
хахахахах, реготав.

  • 1
?

Log in

No account? Create an account