Шагаю по Пути


Previous Entry Share Next Entry

Insel Chortytza

В найближчі дні моя книга «Східний Вал, 1985» з’явиться у продажі в книгарнях України, а її електронну версію ви вже можете скачати на сайті видавництва. І я хочу порадувати своїх читачів невеличким літературним подарунком. «Insel Chortytza» - це оповідання, яке хоч не входить в опубліковану версію роману, проте його сюжет цілком вписується у вигаданий світ альтернативної історії «Східного Валу», в якій радянські війська так і не змогли форсувати Дніпро восени 1943 року. От тільки дії цього твору відбуваються не у містах Січеслав і Дніпропетровськ, а на острові Хортиця, німецькому острові Хортиця, що зажатий між Українською Державою на правому березі Дніпра та УРСР на лівому.



Insel Chortytza

Це може колись Хортиця була енергетичним центром української нації. За легендою тут навіть перша козацька Січ стояла. Хоча археологи, ні академік Яворницький, ні німецькі спеціалісти, так і не змогли знайти на острові жодних натяків на її існування.

Тепер офіційною мовою острова стала німецька. І навіть на повороті до Січі стояла велика цегляна стела із надписом Die Sitsch. Назви об’єкту українською, російською та англійською можна було побачити лише на табличках на вході до нього.

Авжеж, це була не справжня Запорізька Січ, а лише її гіпотетична копія, побудована наприкінці сімдесятих для туристів. Вона височіла дерев’яними вежами та куполами церков на високому північному березі острова прямо навпроти ДніпроГЕС в півтора кілометрах від греблі. Ці два об’єкти змагались один з одним за звання надбережної домінанти міста, головного його символу.

Хоча ні про яке єдине місто говорити було не можна. На Лівому його березі було власне Запоріжжя – радянський промисловий центр. На Правому – українське місто Великий Луг. А посеред них була Хортиця – автономний район з переважно німецьким населенням, що не належав ані до СРСР, ані до України, кумедна геополітична аномалія. За документами острів був юрисдикцією Організації Європейських Націй, але фактично тут існувало місцеве самоврядування – призначений ОЄН комісар був «весільним генералом», не маючи будь-яких важелів впливу на життя аборигенів.

Але й аборигенами німців, що живуть посеред України, назвати важко! Історія цієї дивної республіки почалась наприкінці вісімнадцятого століття, коли Російська Імперія отримала від переможеної Туреччини землі від Дністра до Дону та вирішила заселити їх іноземними колоністами. Запорожців при цьому розігнали по Дунаях та Кубанях, а до колиски Українського Козацтва, на острів Хортиця прийшли німці-меноніти, прихильники однієї з протестантських сект.

Історія зберегла анекдот про їхню зустріч з залишками козацького населення. У перший же день по прибутті на Хортицю до них приплив колишній січовик Дворяненко. Чубатий степовий лицар мовчки подивився на чужинців, покрутив вуса та пішов собі геть. А вранці майбутні колоністи не знайшли жодного зі своїх коней. Лиш тільки величезний ніж, який вони за день до того бачили прикріпленим до поясу гостя, залишився стирчати в землі біля обозу.

Релігія забороняла менонітам ображатися на будь-кого. От і новоприбулі скоро забули про цей випадок і зажили у злагоді із місцевим населенням, щоправда, в окремих поселеннях, яких на Подніпров’ї було засновано кілька десятків.

Ситуацію змінила Перша Світова, коли влада та люд згадали, що поруч з ними живуть найсправжнісінькі німці – ворожі діти, що бажають смерті Російській Імперії та самому батюшкє-Імпєратору! Погроми, обмеження у правах, перша хвиля еміграції.

Із приємних спогадів того часу запорізькі німці могли згадати хіба що нетривалий період, коли австрійці зайняли Олександрівськ, а комендант міста, Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінген особисто навідався на Хортицю у гості до співвітчизників. Дивакуватий був хлопець. Молодий ще, рум’яний. Читав власні вірші, написані українською мовою, розповідав про ідею України від Сяну до Дону у складі федеративної Австро-Угорщини. Меноніти ще довго згадували біло-червону вишиванку на юному ерцгерцогу, завдяки якій вони спочатку прийняли високоповажного гостя із імператорської родини за когось із командирів УНР, які за кілька тижнів до того саме з острова й почали фінальний наступ на місто.



Закінчення Громадянської не принесло придніпровським німцям спокою. Радянська влада хижо дивилась на заможні господарства менонітів, прикидаючи, як краще буде їх експропріювати.

Самі ж німці всерйоз почали замислюватися щодо еміграції з України. Дехто навіть встиг поїхати – частина повернулась на землю пращурів у Германії, частина ж відправилась покоряти вільні землі Канади та США.

Трохи кращою ситуація для менонітів Придніпров’я стала у короткий період 1929-30 років, коли на хвилі політики коренізації Совєти проголосили про заснування Хортицького німецького національного району, що передбачував створення власної адміністрації, освіти та культурного життя.

Проте цей «рай на Землі» швидко закінчився, не пройшло і року. Всі національні активісти роз`їхалися хто у Сибір, а хто й на розстріл. Заможних селян скерували піднімати народне господарство Казахстану, залишивши на Україні лише третину від німецького населення району.

Тому Другу Світову і прихід своїх озброєних співвітчизників придніпровські німці сприйняли як визволення. І, користуючись захистом та протекцією Третього Рейху, менонітські господарства під час війни та у післявоєнну епоху стали основою економіки регіону.



При чому місцеві німці-старожили склали як економічну, так і політичну еліту східних регіонів Рейхскомісаріату Україна. Лише у армії не служили, відкуповуючись від Рейху трохи більшими за звичайні податками.

Дві-три тисячі нащадків переселенців царських часів були густо розбавлені новою хвилею колоністів, що ринулася з Германії та Австрії у повоєнні часи після підписання Великого Миру 1947 року, що зафіксував кордон між Третім Рейхом та Радянським Союзом по Дніпру та Приазовським степам. Хортицькі поселення опинилися на східному рубежі європейської імперії, проте це виявилось лише їм на руку. Берлін вкладав у розвиток регіону шалені гроші, аби зробити тут зразково-показовий куточок Німецької Імперії в пику слов’янським варварам з того боку ріки.





П’ять років благоденства скінчилися зі смертю Гітлера у 1952 і початком Громадянської Війни у Рейху, яка призвела до розпаду держави. Весною наступного року залишки німецьких гарнізонів України, переслідувані колишніми українськими партизанськими військами, що якось зненацька за зиму перетворилися на повноцінну армію, відступали до Дніпра. Лише там залишався якийсь гіпотетичний німецький плацдарм. Принаймні, хоч місцеве населення було своїм і не стріляло з-за рогу кожного будинку.

А разом із військами відступало і німецьке цивільне населення, що не встигло вчасно піти на Захід. Частина його йшла до Південь, аби евакуюватися морем, частина ж – на Схід, до Хортиці, вбачаючи у острові останню свою надію на порятунок.

В результаті у травні, коли був підписаний мирний договір у французькому місті Брест, острів опинився зажатим між незалежною Україною та Радянським Союзом. А на ньому залишилося понад десять тисяч німецького люду з усього колишнього Рейхскомісаріату – старожили-меноніти, колоністи останніх років, державні службовці і військові.

Останні взагалі являли собою строкатий набір представників різних національностей загиблого вже Третього Рейху. Тут були і французи, і поляки з чехами, і скандинави, і навіть українці, яким совість не дозволила порушити присягу, дану Фюреру при вступі на військову службу.

А ще не треба забувати про кілька сотень українців та росіян, що жили на Хортиці у якості приватних господарів та найманих робітників німецьких колоністів.

Хортицька Криза стала першим серйозним випробуванням для створеної за два роки до того Організації Європейських Націй.

Радянський Союз, отримавши відсіч під час швидкої Весняної Війни, тепер хотів реабілітуватися якщо не на полі брані, то принаймні на дипломатичному рівні. Вся міць зовнішньодержавного відомства цієї імперії була спрямована на те, аби повернути до складу УРСР «незаконно відторгнуту окупантами» Хортицю, землю героїчної слави козаків Богдана Хмельницького та радянських партизан.

Цікаво, що до цього гетьман в радянській історіографії згадувався як буржуазний діяч, який використовував незадоволення народних мас задля лавірування між феодальними імперіями того часу у пошуках особистої вигоди. Тепер його дістали із нафталіну та зробили символом боротьби українського селянства із загарбниками за волю та соціальну справедливість.

Дипломати Української Держави, в свою чергу, звертались в своїх аргументах до параграфу підписаного кілька місяців тому у травні 1953 року Брестського Договору, де сказано про встановлення межі між Україною та СРСР по колишньому кордону з Гітлерівською Німеччиною. А за тих часів Хортиця була не з радянського боку Дніпра. У якості додаткових аргументів згадували фарватер ріки та маршрути сезонної міграції деяких видів птахів.

Чудово розуміючи, що Європейські Нації точно не на його боці, СРСР вирішив не очікувати на закінчення роботи міжнародної комісії, яка повинна була вирішити долю спірного клаптика землі. За два дні до приїзду комісарів на Хортицю радянський десант спробував з ходу захопити острів. П’ять тисяч вояків висадилися на ньому трьома групами.

Перша врізалася клином в центр острову аби розділити його навпіл. Друга зайшла з півночі – її метою було захоплення колонії німців-менонітів. Третя, найбільша, десантувалася вночі у плавні, маючи завдання розбити групу німецьких військ, які зосередилися на півдні Хортиці, та встановити контроль над таборами цивільних переселенців з усієї України.

Спочатку все йшло за розробленим радянськими командирами планом. Пацифісти-меноніти не чинили жодного спротиву гостям зі сходу, і за якихось пару годин завдання перших двох груп було виконане. А от з «південним фронтом» були ускладнення.

Висадившись у густо порослі кущами і деревами плавні, та ще й добре затоплені завдяки літньому розливу Дніпра, та ще й у темряві, радянські вояки сильно там загрузли. Ні про який швидкий наступ і повний розгром німецьких недобитків речі бути не могло.

Зрозумівши, що до чого, німці почали густо обробляти плавні артилерією. А полк австрійської піхоти швидко вибив совєти з центральної та північної частини Хортиці. Власне кажучи, увесь задум керівників десантної операції складався з миттєвого захоплення острова за мінімальним спротивом нечисленний німецьких військ на ньому. Але основні сили зав’язли у плавнях і під тиском артилерії вже бігли звідти, перепливаючи Дніпро хто на човнах, хто вплав (найрозумніші, доречи, пливли не на радянський лівий берег, а на капіталістичній правий). Північне ж «угрупування» взагалі не було готове до тривалих оборонних дій ані морально, ані матеріально. А спроби радянського командування перегрупувати туди додаткові війська та ресурси присікалися все тією ж артилерією, але вже українською.

Українська Держава трактувала спробу захоплення Хортиці як замах на суверенітет власної території і втрутилася у конфлікт. Її війська допомогли німцям на острові відбити атаку з радянського боку, проте були обстріляні острів’янами при спробі висадитися на узбережжі.

Ввечері стихли і останні перестрілки у плавнях.

Наступного ранку на Хортицю транзитом через наспіх збудований за два місяці до того воєнний аеродром міста Великий Луг прибув миротворчий полк Організації Європейських Націй. Ще за місяць в результаті роботи міжнародної комісії острів було проголошено особливою зоною під прямим контролем ОЄН, а його мешканці могли на свій розсуд отримати паспорти України, СРСР, Германії чи Люксембургу (у цій країні знаходилась штаб-квартира організації). Всі, хто бажав поїхати за Захід чи на Схід, могли це зробити у будь-який момент, чим і скористалась половина військ колишнього Третього Рейху та частина колоністів.

На острові залишилось близько семи тисяч населення німецького, українського та російського походження, а також десять поляків, два французи та латиш.

Комісія ОЄН також проголосила Хортицю територією вільною для відвідування як радянськими громадянами, так і мешканцями Української Держави та й усіх країн Європи взагалі. Європейські Нації навіть взяли на себе зобов’язання реконструювати мости, що ведуть з лівого та правого берегів Дніпра на острів. А УРСР та Україну було запрошено до контролю над цими об’єктами.

Передбачаючи масові втечі з берега на берег, міжнародна комісія запропонувала поставити радянський блокпост на західному мості, а український – на східному. Таким чином підкреслювалось і те, що обидві ці держави мають однакове право вважати Хортицю своєю територією. Проте уся повнота влади (окрім військових справ, що покладалися на плечі миротворців) переходила до мешканців острова, а номінальний голова цієї автономії, комісар від Організації Європейських Націй, був лише формальною персоною, завдання якого полягало у гарантуванні миру своєю присутністю тут.

У повоєнні роки Автономна Хортиця (таким була офіційна назва цього незалежного клаптика землі посеред України) швидко нарощувала темпи виробництва та рівень життя. Як колись Третій Рейх вкладав у цей регіон шалені гроші, так і Європейскі Нації, під чим суверенітетом був острів, балували його грошима, закупаючи сільськогосподарську продукцію, вироблену там, та щедро інвестуючи у будівництво якихось невеличких виробництв і в туристичну сферу.

Острів Хортиця став центром туризму всього Придніпров’я. Унікальна природа, славетна історія та неординарне географічно-політичне становище приваблювало сюди щороку сотні тисяч людей з обох боків Дніпра та далекого зарубіжжя.

Українці з української України вважали за належне обов’язково побувати тут, погуляти чепурними вуличками німецьких містечок (тут їх було три), походити по музеях реконструйованої з нуля дерев’яної Січі, помилуватися промисловим велетнем ДніпроГЕСу та роздивлятися годинами життя в радянській частині України. До Запоріжжя тут було трохи менше кілометру через ріку, а у найвужчому місці протоки – взагалі п’ятсот метрів, це навіть ближче, ніж від оглядового майданчику на недобудованому мості в Січеславі-Дніпропетровську. Хортиця для мешканців Правобережжя (у широкому сенсі цього географічного поняття, тобто до Перемишля та Ужгороду) була чи не найпопулярнішим туристичним місцем, з яким могли конкурувати тільки Карпати та Крим.

Інша справа радянські громадяни. Для них поїздка на Хортицю була нагородою за особливі досягнення у побудові комунізму. Право побувати тут отримували лише Герої соціалістичної праці, матері-героїні з усім сімейством, наукові робітники високих ланок, призери шкільних олімпіад, студенти, що йдуть на червоний диплом, спортсмени найвищих досягнень, працівники-оптимізатори, доярки-рекордсмени, керівники партійних та комсомольських осередків, ветерани війни, депутати місцевих рад та інші представники радянської еліти.

Організатори таких візитів намагалися дати своїм «підлеглим» якомога менше шансів вступати в контакт з місцевим населенням на Хортиці та, не дай Боже, гостями з Правобережжя! Селилися ці найкращі представники безкласового суспільства в окремих готелях, пересувалися по острову централізовано, а відділятися від туристичної групи, навіть у туалет мали право лише групами у складі не менше чотирьох осіб. Хоча, звісно, на подібні обмеження давно вже ніхто не зважав, і вечорами у кафе, ресторанах і просто на вулицях українці з обох боків Дніпра радо браталися один з одним, піднімаючи тости на дружбу та мир між народами, обмінюючись сувенірами та особистими контактами «на всяк випадок».

Ось у один з таких вечорів і відбулася ця неймовірна історія.

Сталася вона у останній вечір перебування на Хортиці групи радянських туристів з Донецька, шахтарів і металургів, які кожної ночі своєї поїздки гуляли в ресторані готелю Kosak. Гуляли, як треба, з горілкою, танцями, скороминущими образами, швидкоплинними бійками до першої крові та подальшим братанням, скріпленим алкоголем.

У той же час у тому ж готелі жила та відпочивала група чоловіків з Кривого Рогу, таких саме шахтарів та металургів. І це ніби доля звела колег з різних боків кордону разом.

Маючи багато тем для розмов, представники радянського та українського пролетаріату, швидко знайшли спільну мову та провели три вечора та три ночі у тісному спілкуванні поміж собою, заснованому на алкоголі. Зранку вони розходилися хто по номерам, а хто на екскурсії, аби після заходу сонця знову зустрітися в незмінному місці – ресторані на першому поверсі готелю Kosak.

І за цей нетривалий час вони так перемішалися та звикли один до одного, що ніхто вже не міг впевнено сказати, хто саме з якого боку Дніпра приїхав.

Апогею це братання досягло саме в останню ніч. О восьмій ранку під готелем на радянську туристичну групу очікував автобус, що мав відвезти її в Донецьк. А о сьомій в ресторані все ще гуляли деякі її особливо невгамовні представники. Не всі, звісно, могли стояти на ногах, частина просто лежала на м’яких диванах, пускала слину та посміхалася – життя вдалося!

Коли о восьмій керівник групи, майор, не дорахувався п’ятьох ввірених йому людей, він швидко здогадався, де саме треба їх шукати. Щоправда осіб у ресторані гуляло принаймні в два рази більше. Але за допомогою тих, хто ще мав змогу стояти на ногах та якось розмовляти, гебешник зібрав усіх «своїх» та поволочив тіла до автобусу.

Дізнавшись від дівчини на реєстрації, які номери ще не здані, він особисто туди піднявся за зібрав речі підлеглих. Так з горем навпіл і тронулися додому.

Кордон перетнули швидко – українські прикордонники, як завжди, лише привітливо помахали автобусу, навіть не зупинивши його. Радянські ж їхні колеги, перерахували голови в салоні та отримавши завіру від майора КДБ із цивільною професією Гід Інтуристу, у тому, що «тут всі свої», пустили транспорт на територію УРСР.

Автобус котився дорогами Лівобережжя, увозячи з собою на схід громадянина України, криворізького шахтаря Ігоря Голобородько.

Пізніше, в одному зі своїх чисельних інтерв’ю він розкаже, що ані крапельки не перелякався, зрозумівши, у яку передрягу потрапив. Але це не правда, і насправді першими його словами, вимовленими на автовокзалі по приїзду в Донецьк, були такі, що не можна цитувати в солідних друкованих ЗМІ.

Усю поїздку з Запоріжжя до столиці шахтарського краю Голобородько проспав, а тому, прокинувшись від настирливої штовханини якогось незнайомого чоловіка, він спочатку смачно вилаявся.

- Товарищ, товарищ! Выходите, приехали! – Казав йому хамовитий незнайомець.
- Приїхали, так приїхали! – Сказав шахтар з Кривого Рогу та вийшов з автобусу. Хміль все ще не вивітрився з його голови, проте навіть у такому стані Ігор відчув когнітивний дисонанс від того, що він очікував побачити, та що побачив насправді. В цей момент він вилаявся знову, скерувавши до неіснуючого співрозмовника весь свій ненормативний словниковий запас.

Згодом про цю історію знімуть достатньо відому на весь світ комедію. В Радянському Союзі вона в прокат не вийшла, але деякі мешканці прикордонних міст та містечок мали змогу побачити її по українському телебаченню – воно пробивало на кількадесят кілометрів вглиб території УРСР. Дивлячись цей фільм, Голобородько реготав з усім залом, але тут, на автовокзалі міста Донецьк, йому було зовсім не до жартів.

Вихований на західних цінностях, Ігор свято вірив у те, що рідне посольство йому має допомогти. Єдиною загвіздкою в цьому було незнання, де ж саме воно знаходиться. Сама амбасада була в столиці республіки, у Харкові, проте в Донецьку повинно існувати консульство.

У місцевого населення дорогу не спитаєш – швидко впізнають в тобі шпигуна та здадуть правоохоронним органам. Тому треба провештатися трохи вулицями навмання, сподіваючись рано чи пізно знайти необхідну будівлю. Краще рано, бо радянських грошей у кишені немає (хіба один металевий ювілейний карбованець, подарований кимось із тутешніх шахтарів під час хортицьких пиятик), а їсти скоро захочеться.

Теоретично консульство мало бути в самому центрі Донецька. Але як знайти центральну площу, якщо у місті ти вперше, а з місцевим населенням краще не розмовляти?

Хоча, якщо дуже треба, то можна!

- Підкажіть, як знайти центр міста? – Звернувся Ігор до когось із перехожих.
- Шо?
- Центр. Где?
- А! – Стрічний чоловік, активно жестикулюючи, розказав та показав напрямок.

До центральної площі дійти не довелося. Консульство Української Держави знаходилось трохи раніше від неї, на боковій вуличці. Голобородько легко міг пройти повз нього і ніколи вже не знайти, але боковим зором вихопив жовто-блакитний прапор, що розвивався над невеличкою двоповерховою будівлею.

Радості криворізького шахтаря не судилося бути довгою. Звернувши на потрібну вуличку, випадковий гість УРСР побачив, що далі вона перегороджена парканом, а калитку через нього контролюють радянські міліціянти. Вони перевіряють паспорти всіх, хто бажає потрапити ближче до дипломатичної установи, навіть якщо людина збирається просто пройти вулицею повз консульство.

Паспорт Ігоря в цей момент мав знаходитись у готелі Kozak на Хортиці. А розповідати радянським правоохоронцям про свої пригоди чоловік не хотів.

Він ще трохи потинявся без діла Донецьком та поїхав ночувати на залізничний вокзал. Там він і повечеряв якимись дешевими пиріжками, розмінявши ювілейний карбованець.

Посеред ночі міліціонери пройшлися рейдом по залам очікування та розігнали людей, які там ночували. Не зі зла – вокзал зачиняли на дві години для вологого прибирання підлоги.

Присівши на лаві у сквері перед вокзалом, Ігор випадково познайомився з місцевою мешканкою. Надя поверталася додому нічною електричкою від батьків, які жили десь на краю області, та везла від них дві великих валізи подарунків – свіжих овочів і фруктів та домашніх консервів.

Ігор не міг не запропонувати допомогу – дівчина пройшла повз нього, згорбившись під вагою сумок. Надя ж не відповіла на пропозицію незнайомого чоловіка, який з’явився звідкись із темряви вночі та ще й біля вокзалу. Але й пришвидшити ходу чи навіть побігти дівчина не могла – шкода кидати поклажу, яку вона з такими труднощами везла понад сотню кілометрів.

- Та давайте допомогу! – Виривав Ігор валізи з її рук.
- Бросьте! Я сейчас закричу! – Верещала Надя.
- Нащо вам кричати? Я ж допомогти хочу!
- Ага, знаю я такую помощь. Мамочки!
- Та ладно, ладно! Не хочеш, не буду. Сама неси. – Здався чоловік і пішов геть.

Дівчина, коли її залишили в спокої, отримала час оцінити власне становище. Одна, посеред ночі, з двома майже непід’ємними валізами. А отой, незнайомий, якби хотів зґвалтувати, то вже б це робив.

- Мужчина! – Жалісно покликала вона. – Мужчина!
- Ви до мене? – Не зрозумів Ігор, який вже повернувся на лавку та пробував заснути.
- До вас! Я передумала!
- То вам допомогти?
- Помогите! Я тут недалеко живу, всего пять кварталов!

За ті двадцять хвилин, що вони йшли від вокзалу до її дому, Ігор та Надя знайшли спільну мову, а потім ще з годину сиділи та розмовляли під під’їздом, поки дівчина не запросила зайти до неї у гості хоча б чай попити.

- А вы, наверне, голодный! – Сказала Надя та почала кремсати овочі в салат.

Залишок ночі гість з того боку Дніпра (хоч хазяйка про це не знала, Ігор представився шахтарем з Павлограду, що чекав на ранкову електричку) провів у цьому домі. Надя постелила йому на підлозі.

Перед тим, як полишити квартиру зранку, Ігор поцупив з хазяйського серванту п’ять карбованців, більше не дозволила совість. На ці гроші він доїхав до Запоріжжя.

Там він знайшов машину з українськими номерами (невеличка кількість туристів і офіційних осіб час від часу відвідувати УРСР) та попросив співвітчизників передати інформацію про нього та його становище владі по той бік Дніпра. Вже ввечері представник України зустрівся з ним в означеному місці, видав тимчасовий паспорт і провів на територію консульства. Ще за тиждень, після врегулювання бюрократичних питань (Ігор-бо перебував у СРСР без візи), турист-невдаха повернувся додому, де потрапив у руки ЗМІ та став на місяць зіркою національного масштабу.

Перед Надею він вибачився, написавши листа, де пояснив свій негідний вчинок, розбавивши суху прозу життя віршами про кохання. За три роки вони одружилися.

А Роман Козлов, шахтар з Донецька, замість якого Ігор поїхав у СРСР, так і залишився на Хортиці. Спершу він працював у наймах, але згодом зміг скопити трохи капіталу та відкрити власний бар на самому березі Дніпра з гарним видом на радянське Запоріжжя.



Другие посты из серии "В поисках меннонитов":
Немецкое кладбище на Хортице. Печальная история народа меннонитов
Insel Chortytza (рассказ в жанре альтернативная история, пересекающийся с сюжетом моего романа "Східний Вал, 1985")
Дом-музей немецких колонистов в селе Ручаевка

  • 1
landeshe April 24th, 2013
Это фантастика или мифы?

sicheslavets April 24th, 2013
Это альтернативная история. Есть такой жанр в литературе и кино.
http://ru.wikipedia.org/wiki/Альтернативная_история

landeshe April 24th, 2013
А-а-а! Это как бы Вы хотели,чтоб было...Понятно! Но жуть страшнейшая!:-)

sicheslavets April 24th, 2013
Чем же жуть?
Тем, что кто-то представил, что бы было, если бы СССР не выиграл в войне?)
Так ведь и раньше такие произведения были.

landeshe April 24th, 2013
Да я не представляю Вам никаких претензий.Каждый видит в творчестве то,что хочет увидеть.Я просто высказала свое мнение.Наши "патриоты " каждый день придумывают альтернативные истории похлеще Ваших,правда,выдавая их .как настоящие.

green_serpent April 24th, 2013
Есть такой жанр - "альтернативная история".
А Вторая Мировая - Великая Отечественная благодатная почва для него.
Сходу могу назвать некого Филипа К Дика, Лазарчука.

sicheslavets April 24th, 2013
Еще есть очень известный роман Фатерланд Роберта Харриса. По нему одноименный фильм с Рутгером Хауэром снят.

vital_rudak April 24th, 2013
Вельмi нават крута! Дзякуй:)

sicheslavets April 24th, 2013
Калі ласка!

(Deleted comment)
sicheslavets April 24th, 2013
Нажаль, поки що немає :-)

auregleen April 24th, 2013
цікаво, блін:) художню літературу майже не читаю, але цю книгу таки куплю:)

sicheslavets April 24th, 2013
Це добре, що подобається! :)

(Deleted comment)
sicheslavets April 25th, 2013
Еще можно вспомнить польский городок Освецим, известный на весь мир благодаря одноименной газировке!

sparrow_hawk April 25th, 2013
хехе :0)

timbes5 May 5th, 2013
одного не понял... поженились? о_О

sicheslavets May 5th, 2013
Да, поженились. Бывало, что в советские времена граждане СССР заключали брак с гражданами капиталистических стран. Вспомнить хотя бы Высоцкого и Влади.

t_ramisy June 4th, 2013
прочитала, наконец-то. долго собиралась. интересный взгляд на вещи. и жанр такой - на любителя.
главное, чтобы никто за чистую монету не принял ;)

  • 1
?

Log in

No account? Create an account