Шагаю по Пути


Previous Entry Share Next Entry

Телесики та Гітлер

Якщо вже почав про Гітлера, то треба і закінчувати.

Телесики та Гітлер (з роману "Телесики")

Елоїзич був поважною людиною, хоч сам був і не з телесиків. До їхнього світу він прибув уже доволі дорослим, майже старим. До кілька тижнів до його з'явлення у село приїхали якісь молодики у чорних одностроях і купили будинок, що стояв порожнім чи то не з часів Івасика.
Телесики змирились з новим членом своєї громади. Ніби приємна людина. Тим більше, що і молодики незабаром поїхали, коли старий звик до гірського повітря. Це заспокоїло телесиків, позбавивши їх приводу для пліток інтимного характеру.
Згодом чужинець перестав виглядати таким знервованим і втомленим, яким був по приїзду. Напевно, це мінеральна вода так на нього подіяла. Недарма ж під час війни її везли звідси аж до самого Берліну.
Доречи, про війну. Злі язики казали, ніби Елоїзич мав якесь безпосереднє відношення до всього цього. Може, брешуть. А, може, й правду кажуть. Я так думаю, не важливо, ким людина була там за горами. Головне, ким вона є тут. А тут на верховині дід Адольф був пречудовим майстром гри на дримбі. Бувало, вийде на центральну площу села, стане під магазином, дістане дримбу та як розпочне грати - вся долина заслуховується. Собаки перестають лаяти, куриці несуться в два рази краще, ніж зазвичай, діти ростуть швидше, сонце замирає, птиці підспівують, дівчата дають хлопцям. Талант був від Бога. І чому він раніше до нас не переїхав? Стільки часу згаяв там у зовнішньому світі. Якби раніше почав вправлятися з дримбою, став би заслуженим артистом УССР. А ким він був там за горами? Хтозна. Кажуть, якимсь військовим.
От дід Панас свого часу був на війні. Там його ранили, може навіть у голову. Так, певно, у голову. Бо він єдиний з телесиків не любить Елоїзича. Щось у них там своє. Напевно, зустрічались раніше.
Буває, Панас, як нап'ється, починає згадувати про війну, бере палицю та ганяється селом за Елоїзичем.
– Я тобі покажу, фашистська морда, як на нас нападати! Я тобі зараз всю твою арійську кров висосу-висмокчу! – Божевільний, що сказати.
Дід Адольф не ображається. Він, розумна людина, розуміє, що то не людина говорить йому, а алкоголь. Хоча дід Панас так часто та рясно п'є, що неможливо впевнено сказати, де закінчується він і починається алкоголь.

Не можна сказати, що сам Гітлер (завдяки нестерпному Панасу телесики дізналися про справжнє прізвище діда Адольфа, проте воно їм все рівно нічого не говорило) не був дивакуватим.
Особливо уважні з телесиків помітили, що раз на рік на початку травня він ходить на найближчу гору, сидить там всю ніч і виє на Місяць. Спочатку мешканці найближчих сіл, чуючи це задушевне виття, думали, що у долині знов появились вовки, яких нібито перебили ще до приходу телесиків у цю місцину. Проте десь років через десять вони почали помічати щось неладне. Виття стало усвідомленим і навіть повторювало деякі мелодії, які доходили до них із-за гір.
Тоді ж і примітили, що все це справа рук, тобто рота старого Адольфа.
Якби це був хтось із місцевих, йому би точно підпалили хату, а може, і його самого. Вовкулакам не місце у культурному суспільстві, яким себе вважали телесики. Але ж Гітлер був чужинцем на цих землях. І, хтозна, які традиції панують там, звідки він родом. Може, у них так заведено – всім кагалом дев’ятого травня забиратися в гори та скулити там до ранку, оплакуючи власну долю. У телесиків самих були не менш дивні як для всіх інших ритуали. Тому діду простили його миттєві слабкості. Тим більше, що вив він не гірше, ніж грав на дримбі.
Більше того, знаючи про такі концерти, кожен рік в ніч проти дев’ятого травня всі телесики від малого до великого збиралися на схилах гір і чекали початку дійства. Меломани помітили, що в деяких місцях долини голос діда Адольфа чутний краще і чіткіше, ніж в інших. Вони почали заздалегідь займати ці місця, інколи, починаючи чи то не з першого числа, щоби потім, коли настане час, продавати ділянки для прослуховування своїм братам-телесикам.
Гітлер, не здогадуючись про ці паростки шоу-бізнесу, що виросли на його імені та вміннях, рік за роком йшов на гору і несамовито вив. Боліло йому.

Діти. От, хто, дійсно, божеволів від Елоїзича. Їх любов до діда можна було порівняти лише з його любов’ю до них. Батьки поважали старого вояку і часто відпускали своїх дітлахів у гості до діда. Малеча завжди приходила від нього з посмішкою на обличчі і, неодмінно, з цукровим півником за щокою. Старий був добрим. Усі його любили. Навіть дід Панас, милуючись, вогниками щастя в очах дітей, простив йому всі старі образи. Лише інколи плював у спину юродивому, як і всі талановиті люди, Адольфу.
Проте якось до будинку, де жив Гітлер, під’їхала автівка, звідки вискочили люди в одностроях та ще й з пістолетами (Богом клянуся, кум бачив!) і забрали з собою діда. Подейкують, дуже він дітей любив. Невже там за горами це заборонено?

Дід більше не повернувся до телесиків. Ті дуже сумували за ним. А згодом, коли стало можна, відкрили у його колишньому будинку меморіальний музей народного майстра дримби та виття Адольфа Елоїзича Гітлера. Всередині все залишилось, яким і було за життя старого. Стіл, два стільця, недопита пляшка компоту, дерев’яне ліжко без перини та подушок, та величезна на всю стелю фреска. Велике палаюче місто, на тлі якого маленька, порівняно з величезними язиками полум’я, людина, схожа на самого Елоїзича, виносить на руках дитину. Любив він дітей. Я же казав.
Кажуть, він сам намалював цю картину. Дійсно, талановита людина.

?

Log in

No account? Create an account