Шагаю по Пути


Previous Entry Share Next Entry

Сатаністка-2. Оленчині страхи.

Друга новела роману.

1.
Оленка була боягузкою. Вона боялася всього-всього на світі. А, особливо, батьків.
Тому що кожен підліток боїться батьків. Дехто глибоко приховано. А дехто цілком відверто. Серед останніх і була Оленка.
Боялася вона все життя. Скоріше за все, ця особливість її характеру сформувалася ще тоді, коли Оленка була не Оленкою, а майже безформною купою слизу в утробі матері. Тоді вагітна вже п'ять місяців мати Оленки, гуляючи містом, побачила гарнюню-песика. Тварин вона любила і тому вирішила трохи погратися із ним. Але собака, скоріше за все, не відчував такої же приязні до людей. Та й звідки їй взятися у викинутого на вулицю хазяїном тер'єра? Тому, коли Оленчина мати простягнула руку до песика, той із всією своєю ненавистю до людства кинувся на вагітну жінку.
Нічого заподіяти він їй не встиг. Та й не хотів, напевно. Але налякав сильно. Так налякав, що Оленка й досі дуже боязлива до всього-всього на світі. Особливо, до батьків.
Треба сказати, що не марно. Світ, як і колись той давно померлий собака до людей, ніколи не проявляв своєї приязні до Оленки. А батьки... Мати з тієї тендітної привітної білявої красуні, якою вона була ще вісімнадцять років тому, перетворилася на справжнього домашнього монстра в дешевій палітурці. А батько страждав від гіпертонії. А тому мало коли був у доброму гуморі.
Оленка боялася феєрверків, раптових звуків, весіннього дощу, сусідського хлопця Миколу, мати та батька, електричного струму, Бога та жаб. Лише при думці про останніх її чомусь охоплював надприродний жах.
Уявіть тільки: живе собі дівчина, про щось там мріє, з кимось товаришує, у школі вчиться, телевізор інколи дивиться, їсть три рази на день, п'є за потребою, дише часто-часто, а от як згадає про жаб, так готова з балкону стрибати від жаху.
Але то була не єдина її дивакуватість. Тому ніхто не звертав на це увагу.
Добре, що саме слово «жаба» – не є найпоширенішим у наших краях. Та й саме це земноводне не входить до переліку домашніх тварин. Проте канал «Дискавері» був для Оленки поза законом. А на беріг Дніпра, де так любили гуляти мешканці Перемоги, її не можна була затягнути навіть зв’язаною – все рівно перегризла би мотузку.
Багато хто живе і з більшими проблемами, ніж ті, що були в Оленки. Тому і вона не надто переймалась через свою боягузливість. Лише боялася, що це з нею буде повіку. І тому часто плакала.

2.
Весь наш світ – це тільки система випадковостей. Так і Оленці змінити раз і назавжди життя допоміг випадок.
Її збила машина. Цікаво, що автомобілі були чи то не єдиним явищем, якого Оленка не боялася. Вона полюбляла швидко їздити на батьковому авто, висовувати долоню з вікна та відчувати, як зустрічне повітря підносить її вверх або опускає вниз. Оленці подобалося мандрувати. Може, саме тому вона й не боялася машин. Вони були для неї символом мандрівок. От тільки батьки рідко вирішували виїхати за межі міста. Батько був заклопотаною та ще й хворою людиною. А мати була істеричкою.
Як би то не було, але Оленка не очікувала такої підступності зі сторони автомобілів. І тому, коли скажений Ніссан збив її, вона довго не могла прийти до тями. Можливо, розпрощавшись із останньою любов'ю, Оленка просто не хотіла повертатись у цей жорстокий світ.
Вона пролежала у комі більше місяця. Певно, у цей час їй було над чим подумати. Бо, коли до Оленки повернулася свідомість, вона твердо вирішила зробити все для того, щоб ніколи та нічого в світі більше не боятися.
Але вирішити таке легко, а от здійснити вирішене куди важче.
Головне – зрозуміла Оленка – це правильно підійти до процесу позбуття своїх страхів. Не можна зразу кидатися обнімати жаб (при думці про них на неї напала гикавка). Потрібно йти до цього поступово, крок за кроком, як альпініст до вершини (при думці про висоту у неї запаморочилося в голові).
Треба починати з малого.

3.
Малий був братом Оленки. Молодшим. Але вона все рівно його боялася. Він з раннього дитинства, спочатку, підсвідомо, а потім цілком усвідомлюючи власні дії, грав на страхах своєї сестри. Він, як і справжній брат, отримував неймовірну ірраціональну насолоду від страждань родички.
Брат був малим паскудою.
І тому Оленці не було шкода призначати його першим своїм експериментом. Якщо не вдасться помститися йому за роки причинених страждань, то й ладно. Він все ж таки брат їй. Якщо вдасться – так йому і треба, сволоті малій.
Після зустрічі з автомобілем мобільність Оленки була обмежена простором лікарняного ліжка. Тому потрібно було вигадати щось таке паскудне й жорстоке, щоб здійснити це прямо тут. Подібне становище було поганим ще з тієї причини, що помста її не повинна бути надто суворою. Щось таке, що мало би наслідки вже поза межами Оленчиної палати. Брат повинен зрозуміти, хто це зробив, але не зразу.
Кращім засобом для того, щоб позбутися страхів і болю, який вони спричиняли, була помста.
Оленка багато думала. Добре, що часу на це в неї вистачало. Лежати тут у лікарні їй судилося ще досить довго.
Смерть брата Оленка відкинула зразу. Родинні зв'язки – нічого з цим не зробиш. Та й іти на вбивство так раптово, без підготувань вона не могла. Тим більше, що Малий, попри все заподіяне, не заслуговував на дострокову смерть.
Заразити його якоюсь невиліковною хворобою? Гарна думка. От тільки якою й як? Чхнути на нього, чи що?
Із усього лихого різноманіття невиліковних хвороб Оленка знала лише СНІД. Та й те, тільки назву. Вона же не дивилась канал Дискавері. Вона, взагалі, мало дивилась телевізор. Вона його боялася. Тільки серіал «Друзі» не викликав у неї жодних фобій.
Але ж вона була у лікарні. А тут майже кожний повинен хоч щось знати про цю хворобу.
Доктор, до якого вона звернулась на самому початку своїх теоретичних досліджень, тільки посміхнувся й сказав, що все нормально, і що їй не потрібно перейматись через це. Він підморгнув їй.
Оленка не зрозуміла, що він мав на увазі.
Санітарка, котрій вона задала те саме питання, що й лікарю, лише заплакала й вибігла з палати. Допомогла Оленці тільки прибиральниця. Вона також працює в лікарні, і тому повинна знати щось із тутешніх реалій – подумала Оленка.
Прибиральниця вилаялася й сказала, що СНІД буває тільки у нариків, підорів, повій та гулящих чоловіків. А Оленка, за її словами, то добра дівчина, і в неї такого ніколи не буде.
З цих слів наша героїня зрозуміла, що хвороба розповсюджується переважно статевим шляхом. Вона ледь не виблювала від думки про подібну близькість зі своїм малим.
Ідея провалилась на стадії збору інформації.
Колись у школі вчителька з літератури процитувала якогось українського класика. Напам'ять Оленка ці слова не пам'ятала. Але сенс їхній був приблизно такий: «слово – це найсильніша зброя».
І вона вирішила перевірити цю сентенцію. От тільки що сказати братові такого, щоб він назавжди запам'ятав, що лякати Оленку – це собі на гірше. Вона думала над цим майже цілодобово. Відволікалась тільки на сон, їжу та туалет. Добре, що все це відбувалося в єдиному місці.
Йшли дні, але нічого, дійсно, цінного в голову не приходило. Батьки час від часу навідували хвору доньку. Брат приходити до неї не хотів. І тому, враховуючи обставини, Оленка вирішила зачекати на помсту та перенести її на той час, коли вона повернеться додому.
Вона й сама, поринувши у яскраві помстяні мрії, не помітила, як підійшов її День Народження. А на це свято, хоч-не-хоч, але навіть брат повинен прийти привітати важко хвору сестру.
Оленка не очікувала на появу малого у своїй палаті. А тому перелякалася та запанікувала. Весь вигляд брата, вся його насуплена поведінка, його емоції й артикуляція, його нерівне дихання – все казало про те, як він її ненавидить. А, раз ненавидить, то, як завжди, думає заподіяти їй шкоду.
Тому Оленка повинна атакувати першою. Що йому сказати? Що йому сказати? Що йому сказати?
Батьки з натягнутою на обличчя посмішками вітали доню, презентували їй якісь дарунки. Але Оленка не зводила свого зору з малого. Той тихо сидів собі у кутку й дивився то на підлогу, то на стелю.
Від такої його поведінки Оленка навіть спітніла. Та що там! Піт потоком лився її чолом. Батьки не могли не помітити цього.
– Доню, що з тобою? Доню?!
Оленка зрозуміла, що це звертаються до неї й звернула увагу на батьків?
– А? Що? – Вона й забула про їхню присутність. Хоча ще кілька днів тому дуже-дуже боялася їх. Тепер же весь її страх і вся її лють була зосереджена на іншому об'єкті.
– Ну, ти якась не така. Пітнієш вся. Розсіяна. Може, ти захворіла чимось? Тут така антисанітарія. Тебе добре кормлять? – Не припиняла мати свій потік свідомості. – Женю, сходи за лікарем, – наказала вона своєму чоловікові – батькові Оленки.
– Все, все добре. Я не хворію. – Не дуже доречні слова як для дівчини, яка ще кілька тижнів тому була у комі.
Батько повернувся із санітаром. Той провів долонею по мокрому чолу Оленки та вирішив поставити їй градусник.
Батьки із братом почали збиратися. Оленка знов запанікувала. Все йшло зовсім не так, як їй хотілося б. Зараз вони підуть, а вона не встигла сказати малому щось таке, що змогло би перегорнути все його життя. І Оленчине життя також.
Батьки підійшли до її ліжка щоб попрощатися з дитиною. Мати поцілувала її в лоб своїми пухкими яскраво червоними від помади губами. Батько торкнувся до її руки. Брат просто підійшов до ліжка. Він трохи посміхався і тримав руку в кишені. Малий, не знімаючи посмішки з обличчя, дістав із кишені зелену гумову жабку й поклав на тумбочку.
Оленка завила від жаху. Брат, напевно, очікував менш гучної реакції та швидко сховав свій подарунок знову собі в кишеню.
Оленка трохи заспокоїлась. До неї повернувся голос і вона тихо промовила:
– А знаєш що?
– Що? – З викликом у інтонаціях спитав брат.
– У тебе пісюн короткий! – Це єдине, що вона змогла вигадати у цей момент.
Ошелешений несподіваними словами брат розгорнувся та пішов геть. За ним, кинувши прощальне: «Па-па! Не хворій!», – пішли батьки.
Оленка розплакалася від люті та розпачу. У неї був шанс покінчити з антиоленчиною діяльністю брата, але вона його змарнувала.
– У тебе пісюн короткий. У тебе пісюн короткий. – Повторювала вона крізь сльози.
– Що ти сказала? – Перепитав санітар.
Вона не відповіла.
– Вісімнадцять сантиметрів, щоб ти знала! – Сказав санітар та поглянув на градусник. Температура була в нормі, й він пішов із палати.
Оленка проридала ще кілька годин.

Із мрією покінчити з усіма своїми боязнями Оленка розпрощалася. Вона була надто слабкою та нерішучою для цього. І всього боялася. А тому змирилася з долею.

Через два місяця з гаком Оленка повернулася додому.
Що її здивувало, так це те, що брат не проїхав з батьками забирати її з лікарні. Це, все-таки, родинне свято не менше, ніж День Народження. Батьки всю дорогу мовчали. Щось недоговорювали.
Вдома брата не було. Кімната його виглядала так, ніби в ній вже кілька тижнів ніхто не жив.
– А де Дмитро? – Спитала Оленка батьків.
Мати розплакалась, батько посуворішав.
– У колонії.
Оленка не повірила у почуте.
– Як це у колонії? У якій?
– Для неповнолітніх. Цей йолоп намагався зґвалтувати дівчину. Думав, що в нього вже член для виріс. Йди в свою кімнату.
Це круто змінювало її життя.

4.
Наступною жертвою Оленчиної помсти за всі заподіяні лиха став сусідський хлопець на ім’я Микола. Його вона зустріла у перший же день після свого повернення.
Оленка Миколі подобалася. Треба сказати, що не тільки Оленка. Дівчата подобалися двадцятирічному сусіду як факт. Але, на його горе, зовнішність не дозволяла Миколі бути серцеїдом. Це не зупиняло настирного хлопця. Він хотів любові. І не важливо, що його не хотіли дівчата.
Микола брав їх змором. Часто силою.
Так і Оленку він уже кілька разів намагався притиснути у під’їзді та у темних закоулках житлового масиву. Кожного разу їй щастило, і вона виривалася із його хватких обойм. Можливо, це було не всерйоз. Тільки загравання. Деяким дівчатам, наприклад, було легше дати Миколці, ніж терпіти його щоденне полювання на них. Зазвичай після кількох випадків близькості він відчіплявся від коханки та зосереджувався на новому об’єкті домагань. У свої двадцять років він був найуспішнішим коханцем серед однолітків. Принаймні, на Перемозі.
Оленку Микола примітив давно. І, як вже згадувалося трохи вище, чіплявся до неї з потужним напором. Але безрезультатно. Їй не було все рівно, с ким, де і як.
І так сталося, що у свій перший день на волі вона зіштовхнулася з Миколою прямо на сходовому майданчику, де були розташовані їхні квартири. Оленка чекала ліфта, щоб піти подихати свіжим повітрям, з яким вона не зустрічалась вже кілька місяців. А ще їй було необхідно розім’яти ноги, які після майже неворухливого життя були ніби ватні. Вона ледь-ледь заново навчилася ходити. Потрібно було якомога більше практики.
Оленка вже почула від батька про долю свого молодшого брата, була щаслива і готова до нових звершень на ниві позбавлення себе від страхів. І тут вони пересіклися із Миколою, що саме їхав додому. Оленка йому навіть підморгнула від того щастя, тієї легкості та свободи, які вона відчувала, зруйнувавшии долю рідного брата.
Микола, певно, зрозумів цей знак як натяк і помахав рукою у двері ліфта. Вони зачинились і увезли усміхнену Оленку вниз. На вулиці вона і зрозуміла, що Микола, як ніхто інший, підходить на роль наступної боязні, від якої вона позбавиться.
Брати його треба через головний його недолік. Через завищене лібідо. Це було так легко, що Оленка, посміхаючись, майже забула про той жах, який завжди наводив на неї цей кривдник.
Особливого плану для здійснення помсти було не потрібно. Можна діяти у будь-який момент. Ловити Миколу голими руками на живця. Тобто, на Оленку. Голими грудьми.
Але вона все-таки вирішила підготуватися до цього. Хотіла, щоб все було бездоганно.

5.
Багато часу після свого повернення у живий світ Оленка провела на підвіконні своєї кімнати. Вона дивилась через вікно на подвір’я, забудоване типовими багатоповерхівками, та виглядала там Миколу. Вона вивчала його життя: повадки, розклад, маршрути пересувань двором. Ці знання були потрібні їй для того, щоб розробити у деталях бездоганний план помсти сусіду. Помсти за себе та за всіх-всіх дівчат, яких він скривдив або планує скривдити.
Оленка завдяки своїм шпигунським спостереженням дізналась, що кожного дня десь о восьмій ранку Микола йде з дому нібито на навчання. Але в академію він йде далеко не завжди. Частіше вештається житловим масивом. У дванадцятій він виходить на свій бойовий пост. На доріжку, що веде від школи у двори. Тут він чіпляється до школярок. Намагається з ними познайомитись. А з тими, з ким він вже знайомий, намагається домовитись про зустріч десь ввечері на подвір’ї дитячого садка. Оленка знала ці подробиці бо сама ще була школяркою і майже кожного дня потрапляла до сфери інтересів об’єкту спостережень. Зрештою, як і всі інші дівчата старше чотирнадцяти років.
Цей процес тривав десь до третьої години дня, коли заняття в школі закінчувалися. Після цього, не зважаючи на результат, Микола продовжував своє полювання. Він тинявся дворами та приставав до всіх більш-менш вродливих дівчаток.
Потім він приходив додому, щоб пообідати та дати знати батькам, що з ним усе добре. Після цього Микола знов йшов на вулицю. Це було приблизно о шостій-сьомій вечора. Починалася активна фаза його любовних пригод. Буйна фаза.
Спочатку він ходив у альтанку дитячого садка, де зазвичай призначав побачення дівчатам. Якщо хтось із них покупався та таки приходив туди, то назад шляху не було. Микола не відпускав дівчину, поки не досягав своїх цілей.
Якщо в альтанці нікого не було, він ішов до одного з дворів житлового масиву та сідав на лавочку десь посеред дитячого майданчику. Микола уважно слідкував за пересуваннями людей навколо, особливо, за жіночою статтю. Коли він бачив, що одинока вродлива дівчина сама заходить до під’їзду, то з усіх сил біг туди та складав їй компанію. Більшість дівчат зрілого віку знали Миколу і тому намагались якомога швидше дістатися своєї квартири. Але дехто, на свою біду, не встигав це робити.
Оленка знала, що, коли Микола виходить із під’їзду через одну-дві хвилини після того, як зайшов туди, він повернеться на місце спостережень на дитячому майданчику. Ця атака не вдалася. Якщо ж затримається там хвилин на п’ять, можна бути впевненим, що після цього він попрямує додому – відпочивати та дивитись телевізор.
У будь якому випадку о дев’ятій вечора він йшов додому. Пізніше було неможна. Мати не дозволяла. Якщо ж він повертався незадоволений, то весь вечір за стіною були чутні істеричні крики сварки у Миколиній квартирі. Хоч якось було потрібно сублімувати нерозтрачену енергію.

6.
Для здійснення задуманого їй довелось повернутися у школу, хоча лікарняні папірці, зважаючи на тяжкість поранень, дозволяли їй залишатися вдома ще двадцять днів. Але Оленка була цілеспрямованою. Її щасливе безтурботне майбутнє було важливішим за якісь там зайві дні відпочинку.
Однокласники дивились на Оленку так, ніби вона давно померла. Треба сказати, що вона була замкнутою дівчиною. Вона боялася людей. А тому друзів у неї не було. Через це ніхто із тих, з ким вона вже дев’ять років сиділа за одними партами, не прийшов її відвідати. Ніхто з них не цікавився нею.
Колишнє Оленчине місце за партою поруч із білявим Толіком Матвєєвим було тепер зайняте білявою же Свєтою Голобородько. Оленку ж посадили за останню парту правого ряду. Під великий зелений кактус, що висів у неї над головою та погрожував щосекунди впасти на неї.
Сьогодні було шість уроків. Оленка втекла зі школи після п’ятого. Микола, як і майже кожного дня, сидів на своєму звичайному місці – на заборі між 155 та 157 будинками. Прямо біля стежки, якою розходилися по домах учні школи. Побачивши Оленку, він почав посміхатися. Напевно, пам’ятав їхню нещодавню зустріч на сходовому майданчику, коли вона йому підморгнула. Вона і цього разу посміхнулася йому.
– Так… Головне – не перегравати. – Думала вона про себе.
– Оленко! – Почав атаку Микола.
– Що?
– А що ти робиш сьогодні ввечері?
– А які є пропозиції?
– А давай підемо погуляємо десь?
– А давай!
Микола аж слиною стік від такого легкого трофею.
– Ти це, приходь тоді у дитячий садок о… сьомій вечора. Знаєш там таку жовту альтанку?
– Знаю. Добре. – Авжеж, вона знала. Ця жовта альтанка була, завдяки Миколиній діяльності, легендою серед дівчачої половини школи. – Тоді до вечора?
– До вечора! – Відповів трохи збентежений Микола.
Оленка, посміхаючись, побігла додому. Вона чекала вечора і дивувалась сама собі. Тим змінам, які останні дні сталися з нею.

Коли вона прийшла в означений час у означене місце, Микола вже був там.
Оленка мовчки сіла на лаву та закинула нога на ногу, виставляючи на показ свої оголені коліна та стегна. І трохи трусиків.
Микола, керуючись своїм звичайним алгоритмом дій підсів до неї та обняв. Вона ніяк не відреагувала на ці його дії. Лиш трохи торкнулася долонею його ноги. Зовсім близько до причинного місця. Микола ледь не підстрибнув від такої зухвалості. Спохватившись, він притиснув до себе Оленку та почав її цілувати.
Оленка не спиралася йому, і навіть підігрувала. Вона відкликалася на всі його дії, на всі його бажання. Вони цілувалися. Під поліз їй під маєчку та почав лапати груди. Вона стиснула його сідниці. Микола відчепився від грудей, зняв з неї труси та увійшов туди, де до цього було лише двоє хлопців і сама Оленка. Потім увійшов ще. І ще.
Альтанка ніби навмисно була розташована так, щоби випадкові перехожі не могли побачити те, що відбувалося всередині. А з не випадкових людей у цей час на території дитячого садочка могли бути лише такі ж любителі плотських втіх, як і Микола. Чи наркомани. Але всі вони поважали один одного та не лізли на чужу територію.
Микола поцілував коханку на прощання та побіг додому. Оленка ж додому не пішла, а зробила те, що передбачав її план позбавлення страху перед сусідом. Вона почала битися об кам’яні стіни альтанки. Їй було боляче, вона кричала. Але ніхто, само собою, не звертав увагу на ці крики. Всі знали, що це Микола бавиться.
Через кілька хвилин Оленка прийшла додому – вся у саднах і крові. Батьки викликали міліцію. І через півгодини Микола вже сидів у відділку міліції. Його звинувачували у зґвалтуванні неповнолітньої.
Свідками проти нього був весь район. Дехто з дівчат, що сміливіші, додали свої звинувачення до Оленчиних. Шансів повернутися в додому в найближчі вісім-п'ятнадцять років Микола не мав.
Оленка знову повернулася до лікарні. Але цього разу не як жертва, а як переможець. Хоча про це знали лише двоє – вона та хлопець у камері попереднього утримання.

7.
Цього разу в Оленки були лише синці та струс мозку. Шансів закінчити навчання у своєму класі у неї вже не було. Тому Оленка мала після переходу на домашній стаціонар багато часу до початку наступного учбового року. Його вона вирішила повністю присвятити боротьбі з внутрішнім ворогом – із страхом.
Початок, на її думку, вдався. При чому, вдався краще, ніж вона сама від себе очікувала. Вона не тільки позбавилась від страхів перед двома людьми, вона позбавилася на довгий час самих цих людей.
Отримавши перші невеличкі перемоги, вона вирішила створити список тих страхів, від яких потрібно позбавитися, щоб відчувати себе абсолютно вільною від фобій людиною. Список був великим. Але, як розуміла це Оленка, деякі страхи будуть самі пропадати по мірі позбавлення від інших.

Одним із перших пунктів у переліку страхів був «весняний дощ». Справа відбувалася всередині травня, тому Оленка розуміла, що діяти потрібно швидко. Весна закінчувалась, і чекати до наступної було неможна.
Оленка зайняла вже знайому для себе вичікувальну позу на широкому підвіконні своєї кімнати. Вона чекала на дощ. Бажано, зливу. Ще краще, зливу із блискавками. Таким чином вона позбавилася би ще й від боязні раптових звуків.
Але травень, як на зле, був сонячним. І Оленка з ранку до вечора сиділа на своєму місці та придивлялася до обрію в надії побачити хмарки. Вона похорошіла та засмагла. Синці та садні пройшли, голова майже перестала паморочитися, а яскраве сонячне проміння, посилене подвійним склом, придало її шкірі приємного темного кольору.
Дощу не було. І, як хором стверджували всі прогнози погоди, найближчим часом можна було без жодних сумлінь їхати на море – потужний антициклон ганяв тучі всією Європою та навіть часткою Азії. Оленка почула один із таких прогнозів погоди із сусідньої кімнати. Батько через хворобу погано чув, і тому завжди дивився телевізор із підвищеною гучністю. Вона засмутилася.
Шляхом довгих роздумів над страхами та їхньою природою, Оленка зрозуміла, що боїться не весінній дощ, а дощ взагалі. Просто ще у третьому класі вона потрапила під зливу саме весною, захворіла, і через це чомусь асоціювала опади тільки з цією порою року. Це розуміння все виправляло. Тепер не потрібно було, як остання дурепа, щоденно та майже цілодобово сидіти на підвіконні та чекати на зливу. Можна було займатися чимось іншим, а до вирішення проблеми повернутися із першими краплями найближчого за часом дощу.

Продовження тут:
http://sicheslavets.livejournal.com/100980.html

  • 1
valcury February 9th, 2008
о, сідаю читати!

bf_109e February 9th, 2008
Через відсутність коментів не міг написати "Сабж не читал, судя по коментам - гавно".

Написано цікаво, тільки трохи розтягнуто... Постарайтесь трішки скоротити, викинувши зайві деталі. Це я як писака письменнику раджу В-)

pechenitse_zloe February 9th, 2008
не треба жартувати з фобiями iнших людей!

  • 1
?

Log in

No account? Create an account